#манівцями Chat

Волинські прикордонні цвинтарі - це окремий вид мистецтва. Ніде більше я не бачив стільки кенотафів прямо на кладовищі. Як мені пояснили, це місцева традиція, яка пов’язана за втіхою родичів тих, хто помер далеко від рідного села. Людина пропала безвісти, чи похована десь далеко на чужині, чи полегла в бою, але живі родичі все одно мають приходити до місця поховання на поминання, хоч і до символічного. Тут переплелися історії трьох різних держав, тут написи на пам’ятниках трьома різними мовами, тут іще збереглися образи українців, які воювали у Війську Польському до совєтської окупації (як на першому фото), тут зворушливо прикрашають пам’ятники різнокольоровими стрічками. В цій волинській експедиції саме цвинтарів буде достатньо, бо вони всі дуже цікаві і самобутні. Почнемо з пульмівського.

Село Острів’я розташоване на північ від Пульма, цвинтар якого ми оглянули. Назва села достатньо логічно. Окрім мальовничого озера Острів, яке входить в каскад Шацьких озер, навколо розташовані іще 7 малих озер, та купа боліт, і, виходить, що село є своєрідним островом серед води. Історія села губиться в сивій давнині, і це я не про форму мови. Точної дати заснування населеного пункту немає, про власників села невідомо. Єдине, що вдалося з’ясувати дослідникам - це приналежність села вже наприкінці XIX ст. до наділів Фадея Гутовського (а про нього я продовжу далі, коли переїдемо в наступне прикордонне село). Але приїхали ми в Острів’я саме задля старовинної дерев’яної пам’ятки - церкви святої Варвари. Ця церква дуже пасує цьому селу, бо вона так само, як і село, не має ні метрик, ні датування. Науковці відносять будівлю до початку XVIII ст. Існує інвентарний опис, датований 1806 роком, згідно якого фундатори, архітектори і дата побудови невідомі. Взагалі постання церкви у Острів’ї пов’язані з легендою. Ну, а ми дуже любимо питомо українські регіональні легенди, правда ж? Ще давно, в князівські часи, місцеві мешканці хотіли збудувати церкву. Але не могли ніяк визначитись, де саме в селі її будувати. Тоді, після віча, помолившись, зрубали старого дуба, і пустили стовбур по озеру. На тому березі, до якого пристав дуб, і збудували першу церкву. Якщо повернемось від легенд до реалій, то можна лише зітхати, що архіви цієї місцевості втрачені. На крокві, кажуть, збереглася цифра “1849”, але припускають дослідники, що це може бути пов’язане з ремонтом даху і перекриттям бляхою. В совєтський час церкву закрили, хотіли облаштувати склад, але селяни не дали цього зробити. Церковне начиння вивезли в село Піща (до якого парафія і була приписана півстоліття тому через побудову більшого храму та наявності панського маєтку). Тому, кажуть, артефакти збереглися. Потрапити всередину храму у нас не вийшло, бо (яка банальщина) жіночки, яка має ключі від храму, в селі в той момент

Від Острів’я, якщо проїхати практично впритул до біларуського кордону, то можна впертися в село Піща, на в’їзді в яке потужний шлагбаум сповіщає, що далі - підори. Звідки походить назва “Піща”, достеменно з’ясувати не вийшло. Деякі дослідники стверджують, що корінням можна вважати польське село П’яски, звідки родом були землевласники Гутовські, які збудували тут вагомий промисловий осередок. Але поселення тут було задовго до Гутовських. У XVI столітті власником цих земель був пан Ян Угровецький з Любомля. Тоді Піща була важливим торгівельним і логістичним хабом - через неї проходив відомий Луцький гостинець - торгівельний шлях з Луцька до Берестя (себто підорського брєста). В російсько-французьку війну Піща не була осторонь головних подій. Тут квартирував Павлоградський гусарський полк (Схід і Захід разом, ага), але під тиском наполеонівських військ відступив. В Піщі розквартирувались саксонці. Деякий час тут мешкав навіть головнокомандувач військ Наполеона на Волині Карл Шварценберг. Але звідси пішли і перші, і другі, а святе місце порожнім не буває. Піща відійшла родині панів Гутовських. В Піщі та на прилеглих землях були збудовані млини, гуральня, винокурня. Вирощувались льон та інші зернові культури. Ставки були приведені до ладу, в них розводили рибу. До речі, через ставки Гутовські часто конфліктували з місцевими, бо деякі меліоративні заходи на кшталт викопування каналів між ставками затоплювали городи місцевих. Але Гутовські сильно не зважали на місцевих, та й взагалі кажуть, найвідоміший Гутовський - пан Фадей - був іще тим гівнюком. В 1890-х був збудований комплекс садиби, каплиця, млин, інші господарчі приміщення. В 1906 році в селі налічувалось 1700 мешканців. Працювала школа, лавка, церква. Після Другої Світової все це було віддано в руки совєтських військових. Доля Фадея Гутовського невідома, а от приміщення були розграбовані. Цілим залишили лише млин, і він працював до кінця 2000-х. Наразі збереглися лише стіни каплички, до якої неможлив