В очікуванні ГАЧ 2.0

ЛЕСЯ УКРАЇНКА ЛЕГЕНДА Було колись в одній країні: сумний поет в сумній хатині рядами думи шикував; вони й «рівнялись», мов піхота, аж тут співця взяла охота – і він їм крила подавав. Крилами думоньки тріпочуть, порядку слухати не хочуть, розбили всі шеренги вмить! І врозсип те крилате військо на життьовеє бойовисько з тісної хати в світ летить. Одна полинула високо, друга поринула глибоко, а третя вже гніздечко в’є; та – мов орлиця славу кличе, а друга чайкою кигиче або зозулею кує. Буйна шукає сходу сонця, лагідна в’ється край віконця. мов ластівка все припада, закохана – співа дівчині, мов соловейко на калині сльозами-співами рида… Тим часом люди працьовиті розкинули майстерні сіті, сильця поставили, пастки, по кущиках позасідали, принадоньки понакладали та й ну ловить думки-пташки. Так люди, думок наловивши, по кліточках розсадовивши, їх заходились чепурить: всіх чорнокрилих побілили, а білих трошки почорнили і всіх дали позолотить. А щоб котра не полетіла, приборкали усім їм крила – тепер буянню їх кінець ! – Ніжки докупи пов’язавши, у кошик гарно повкладавши, несуть співцеві на ралець. Співець тоді вже не в хатині і навіть вже не в домовині, а в Вічній Славі пробував (се є така країна гарна, хоч дехто каже – легендарна), то ж там поет гостей приймав. Бо то ж якраз тієї днини були співцеві роковини – рождення й смерті заразом. Віншують гості, подарунки виймають, розв’язавши клунки: «Твоїм добром – тобі ж чолом!» Пташки тоненько щось пищали та позолотою бряжчали… Поет звернувся до гостей: «Громадонько моя поштива, де ти набрала сього дива?..» Він не пізнав своїх дітей! 1906 рік Поза збірками

МИКОЛА ПЕТРЕНКО «ПІДЕШ — Я ПОМРУ» Надійде час – і щастя промине, Воно уже здає непевні чати: Ця жінка так боялася мене, Що навіть не хотіла відпускати. Вона сказала: «Підеш – я помру!..» Було це трохи дивно і приємно; Хотілось все перевести на гру, І я сказав: «Ну, це вже ти даремно!..» Бо як це так: піти – чи бути тут, Лічити дні – і знати, що не вмерла… Рояться бджоли, яблуні цвітуть, І грім сталить свої вогнисті жерла. Я часом бачу обрис у вікні – Неначе й досі жінка виглядає. Вона не вмерла – вмерло щось в мені, Таке, без чого щастя не буває…

ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ ЧАРИ НОЧІ Сміються, плачуть солов’ї І б’ють піснями в груди: "Цілуй, цілуй, цілуй її, — Знов молодість не буде! Ти не дивись, що буде там, Чи забуття, чи зрада: Весна іде назустріч вам, Весна в сей час вам рада. На мент єдиний залиши Свій сум, думки і горе — І струмінь власної душі Улий в шумляче море. Лови летючу мить життя! Чаруйсь, хмелій, впивайся І серед мрій і забуття В розкошах закохайся. Поглянь, уся земля тремтить В палких обіймах ночі, Лист квітці рвійно шелестить, Траві струмок воркоче. Відбились зорі у воді, Летять до хмар тумани... Тут ллються пахощі густі, Там гнуться верби п’яні. Як іскра ще в тобі горить І згаснути не вспіла, — Гори! Життя — єдина мить, Для смерті ж — вічність ціла. Чому ж стоїш без руху ти, Коли ввесь світ співає? Налагодь струни золоті: Бенкет весна справляє. І сміло йди під дзвін чарок З вогнем, з піснями в гості На свято радісне квіток, Кохання, снів і млості. Загине все без вороття: Що візьме час, що люди, Погасне в серці багаття, І захолонуть груди. І схочеш ти вернуть собі, Як Фауст, дні минулі... Та знай: над нас — боги скупі, Над нас — глухі й нечулі..."