Локальна історія

120 років тому народився Іван Багряний! Його особистий опір почався ще у шкільні роки — як виклик навчальному підходу в Російський імперії. “Першого вірша написав я в десять років у першій клясі “Начального училища”. Написав українською мовою, як протест проти учителя, що бив мене лінійкою по голові за те, що я не вмів по-російськи. Ба, згодом уже й умів, та не хотів”, – згадував письменник про свій літературний дебют. На початку 1930-х письменник оселився у легендарному будинку “Слово”. Одного надвечір’я Іван вийшов із будинку, і раптом дорогу йому перегородили “два суб’єкти” із карного розшуку. Щоби хоч щось нашкребти на справу, енкавеесівці потлумачили поетову літературну фантазію за його життєві переконання. “Дуже настирливо допитувалися, до якого друга це я звертаюся в своїй передмові до “Ave Maria”. Я сміявся з них. Так само вперто вимагали сказати, кого я мав на увазі, присвячуючи тему “бунтарям і протестантам”. Я сміявся також із цього, як і з уявного друга. Їх злило”, – так про свій перший арешт розповів Іван Багряний Григорієві Костюку. Під час Другої світової війни його мобілізували, але в дорозі ешелон із новобранцями розбомбили. Власний досвід втечі від совєтів і нацистів письменник описав у романі “Людина біжить над прірвою” (виданий 1965-го). Згодом Багряний долучився до лав ОУН. У той період він написав свій найвідоміший роман “Тигролови”. Хоч у вирі війни рукопис загубився, у таборах Ді-Пі письменник відновлював текст із пам’яті. Одразу після війни Багряний активно долучився до організації українських письменників в еміграції Мистецький український рух (МУР). “Ще молодий і роками, і тим більше – волею й душею” він не втрачав драйву й зачаровував авдиторію своїм виразним читанням “суворих й захоплюючих поезій”. Юрій Шерех-Шевельов стверджував, що за силою поетичного слова темперамент Багряного дорівнює Шевченковому. Року 1963 було розпочато процес щодо висунення Багряного на Нобелівську премію, але через те, що письменник помер того самого р

“Іван Гаврилюк дивиться на козацькі битви крізь призму стратегії і тактики, оперативного планування, управління, взаємодії різних родів військ, ролі командирів, чиї рішення і прорахунки впливали на хід війни й подальше існування Козацької держави. Окрім заслужених компліментів бойовій ефективності козацького війська (ініціатива в бою, маневреність, адаптивність до рельєфу, успішні кампанії з поширення дезінформації, поєднання власних традицій ведення бою з європейськими новаціями), автор веде облік і чинникам, що ставали на заваді перемозі у війні. Історія “Хмельниччини”, написана мовою сучасних військових категорій, звучить нині вражаюче актуально, ба навіть повчально”. Рецензію Ольги Петренко-Цеунової на книгу Івана Гаврилюка “Невиграна війна” та на інші праці з іншомовної україністики читайте у матеріалі "Тиждень" ↓ https://tyzhden.ua/vynajdennia-idei-ukrainy-rannomodernoi-i-modernoi-ohliad-inshomovnoi-ukrainistyky/

Головною кулінарною асоціацією Полтавщини для загалу є галушки. Однак цей регіон віддавна славився розмаїтими наїдками та цікавими гастрономічними новаціями й експериментами. І навіть мав своєрідні кулінарні бренди. Полтавщина була одним із перших регіонів України, де активно вирощували картоплю (1786-го її вже продавали на базарі в Зінькові). Тут же її почали додавати в борщ (перша відома згадка — опис харчування жителів Хорольського повіту 1853 року). Саме полтавці одні з перших почали вирощувати “індійських курей” — індиків, і страви з індичатини дуже швидко стали популярними в заможних родинах. Його фарширували рисом, ізюмом і сливами. Показовим прикладом схильности полтавців до кулінарних експериментів є лист Євгена Гребінки до батьків, написаний у лютому 1827 року з Ніжина на Полтавщину — в Пирятинський повіт. Гребінка радив додавати в борщ сушені й розтерті в порошок білі гриби, щоб він був смачніший. А підгледів він такий рецепт в Ніжині у… грецьких купців. Також є згадки із середини ХІХ століття, що полтавці варили борщ, додаючи в нього підсмажену ковбасу. Тогочасні галушки відрізнялися від нинішніх. Найчастіше їх готували з гречаного борошна (сьогодні готують із пшеничного) і зазвичай їли на вечерю. Юшку, у якій варили галушки, теж споживали. На Полтавщині її називають “щерба”. У XVIII–ХІХ століттях солоні опішнянські сливи були відомим кулінарним брендом Полтавщини. Ними торгували в Гетьманщині та возили їх на експорт. Із горілки, сушених фруктів і меду робили “варенуху”. В описі Полтавщини 1877 року було вказано, що до варенухи також додавали перець, гвоздику й корицю. Напій готували так: горщик накривали кришкою з хлібної скоринки, потім обмазували тістом і ставили у витоплену піч на 12 годин. Подібно до варенухи готували значно дорожчий напій із назвою “Запіканка”. Там замість фруктів були тільки куповані прянощі: імбир, чорний перець, кориця, гвоздика, калган, кардамон і лимонні шкірки. Більше про кулінарні традиції Полтавщини – у матеріалі

Дивись.info зібрали добірку книжкових новинок вересня, на які варто звернути увагу читачам із різними літературними вподобаннями. Серед переліку – книга Одда Арне Вестада “Насувається буря”. “Це книжка про те, чому сучасний світ дедалі більше нагадує епоху напередодні Першої світової війни. Норвезький історик міжнародних відносин Одд Арне Вестад аналізує суперництво великих держав, економічну конкуренцію, боротьбу за технологічну перевагу та новий баланс сил, щоб показати, як накопичення таких чинників може змінювати світовий порядок. Автор проводить паралелі між подіями понад столітньої давності та сучасними конфліктами: від війни Росії проти України до напруження на Близькому Сході, у Південно-Східній Азії та навколо Тайваню. Автор звертає увагу не лише на дії держав, а й на страхи, амбіції та стратегічні прорахунки політичних лідерів. “У висновках до цієї книжки я стверджую, що тривалого миру не може бути, доки не будуть розв'язані першопричини конфлікту. Припинення вогню тільки легітимізує агресію, залишаючи фундаментальні причини напруженості не вирішеними — це не шлях до миру, а радше прелюдія до наступної війни. Історія доводить нам це знову і знову, та, здається, ми про це щоразу забуваємо”, — цитата з книги “Насувається буря. Влада, конфлікт та попередження з історії”. Купуйте книгу на сайті “Локальної історії”: https://publishing.localhistory.org.ua/product/nasuvayetsya-burya-vlada-konflikt-ta-poperedzhennya-z-istoriyi/

Uatom підготували актуальну добірку видань на тему ядерної та радіаційної безпеки, які можна знайти на полицях українських книгарень. Серед переліку – книга Мар'яни Буджерин “Бомба у спадок”. “Після розпаду СРСР Україна успадкувала третій у світі ядерний арсенал. У книжці Мар’яна Буджерин детально аналізує надскладну дилему початку 90-х: відмовитися від зброї в обмін на гарантії чи зберегти статус попри міжнародний тиск. Спираючись на архіви, авторка реконструює процес переговорів і підписання Будапештського меморандуму. Дослідниця шукає обґрунтовані відповіді на гострі питання сьогодення: чи дійсно Україна могла втримати ядерну зброю і чи врятувало б це нас від російської агресії?” Придбати книгу “Бомба у спадок” можна на сайті “Локальної історії”: https://publishing.localhistory.org.ua/product/bomba-u-spadok-rozpad-srsr-ta-yaderne-rozzbroyennya-ukrayiny/