The Rising of The Black Sun Chat

Вибачте. Ще один допис провалу моралі і я повернуся до образу жінки, яка професійно виконує свою роботу, збирає великі збори, проводить цікаві ігри для підтримки зозулі інших, будує творчі плани, має активну громадянську позицію і вірить у Перемогу. Щойно мені здається, що нарешті життя починає хоч якось вирівнюватися, що я можу дозволити собі трохи розслабитися, що мене ніхто не підставить і в мені самій нічого не поламається... звісно ж, усе знову починає валитися. Коли я кажу, що минулий рік був найважчим у моєму житті, я не перебільшую. Я тупо не знаю, як я все ще тут, із вами, а не поїхала годувати замерзлих хробаків десь наприкінці лютого. Я дряпаюся і дряпаюся і дряпаюся цими безкінечними сходами з гнилими хиткими сходинками, наче вірю, що десь угорі для мене залишили щось дійсно хороше і постійне. І безпечне. Я ніколи в своєму довбаному житті не почувалася просто безпечно довше ніж на декілька годин. Після яких завжди наставав черговий армагедець особистих або й глобальних масштабів. Це ніби rouge-like гра, а я терпіти не можу цей жанр. Мені по горло вистачає особистих проблем, які я не можу вирішити роками, тому що доводиться жонглювати палаючими велосипедами. Я прекрасно знаю, що "все в моїй голові" і що "треба просто взяти себе в руки і припинити скиглити", але неможливо вийти із зони комфорту, коли ті НІКОЛИ В НІЙ НЕ БУЛА. Коли всі спроби "любові до себе" і "здорового егоїзму" закінчуються тим, що доводиться розгрібати ще більше лайно, ніж відбувалося тоді, коли намагалася бути для всіх зручною і правильною. А потім до цього всього додається здоров'я. А потім до цього всього додається війна. І стаються моменти, як оце зараз, коли я не можу переконати себе вимкнути емоції та думки і просто писати довбані діалоги для тупої мобільної гри, яку все одно ніхто не продає як сюжетну, щоб заробити ще трохи гривень, за які протягну ще один типовий місяць, коли обійматиму друзів, коли платитиму за квартиру, коли купуватиму книжки і на наступний день валитимуся із зубним болем, коли відчуватиму сором, що не роблю достатньо для цієї країни, коли вважатиму себе слабкою і недостойною чогось хорошого, коли знову не спатиму до третьої ранку через тривожність, а прокинувшись переконуватиму себе кудись повзти. Я втомилася. Я так втомилася. І навіть цю втому собі ані дозволити, ані пробачити не можу, бо є ж іще військові, які взагалі не володіють своїми життями, а я хоча б можу підтримувати ілюзію буденності, вільно пересуватися і будувати плани (якими все одно можна наперед підтертися).