Трибуна | ОБГОВОРЕННЯ

Закарпаття у 2026-му: як влада множить проблеми і розтрачує потенціал регіону Роздуми читача "Трибуни" Василя Богаша Нещодавно Павло Федака у своїй статті-роздумі сформулював низку насущних проблем та викликів, з якими наше рідне Закарпаття зіткнулося на тлі війни (https://t.me/P_Fedaka/935) . Зокрема, йдеться про сезонні хвилі внутрішньої міграції та масштабної релокації великого та малого бізнесу до заходу країни, які останніми роками призвели до стрибкоподібного росту навантаження на інфраструктуру і екологію області. Але якщо раніше “місткості” Закарпаття начебто вистачало, то зараз стає все очевидніше, що регіон попросту не встигає адаптуватися до сучасних вимог. Енергомережі, дороги, система водопостачання та система вивозу сміття працюють на межі, школи, лікарні та дитсадки переповнені, а площ для розміщення ВПО вже ледве вистачає, щоб забезпечити людям гідні умови проживання. Разом з тим релокація малого бізнесу провокує ріст конкуренції з місцевим виробником, тіснячи його на ринку. А переїзд в область великих підприємств та їх купне розташування через прив’язаність до логістичних хабів робить раніше відносно безпечне та спокійне Закарпаття привабливою і, що найгірше, легкодоступною мішенню для ворожої розвідки та ударів. Останнє на тлі переходу війни до фази тотального знищення промисловості та бізнесу, а також активного нарощування ворогом темпів виробництва далекобійних ракет може буквально поставити хрест на економічному потенціалі регіону, перетворивши “безпечну гавань” на кладовище кораблів. Втім, навіть не враховуючи військовий фактор, вищезгаданих проблем може виявитися достатньо, щоб поставити Закарпаття на межу інфраструктурного колапсу – звісно якщо держава не почне робити реальних кроків для вирішення ситуації. Однак тут ми стикаємося з ще однією насущною проблемою, а саме відсутністю контролю з боку влади і, як наслідок, хаотичністю процесів, що відбуваються на Закарпатті – зміни в економіці, демографії або екології. У нормі подібні комплексні виклики потребують комплексного підходу і негайної реакції з боку держави. При “здоровому” сценарії питання про економічну і оборонну модернізацію області під актуальні потреби вже давно б мало бути на порядку денному у високих кабінетах, щонайменше, через нинішнє стратегічне значення Закарпаття, як економічного резерву країни. Але що ми бачимо у реальності? Українська влада не просто ігнорує проблеми, а буквально намагається видавати їх за перемоги, хизуючись, наприклад, тими ж занадто концентрованими виробничими і логістичними об’єктами. Замість того, щоб вкладатися у розвиток області вони попросту множать ризики, що вже є, і роблять медійний шум, поки закарпатська інфраструктура тріщить по швах від зростаючого навантаження, а шанси реалізувати економічний потенціал регіону таять на очах. Проте, як не сумно, позиція влади цілком зрозуміла. З одного боку, традиційний банківський інфантилізм і позиція “на наше століття вистачить” попросту мало сумісні із стратегічним мисленням і довгостроковим плануванням – навіть якщо йдеться про можливі вигоди. З іншого боку, у держави попросту немає грошей на такий масштабний проект: країні у стані затяжній війни і з багатомільярдними боргами в анамнезі це закономірно не по кишені, а накрадені особисті кошти політичних та бізнес-еліт на то й особисті, щоб не мати нічого спільного з державними потребами. Звідси і звиклий паттерн експлуатувати “до талого” без огляду на людей, екологію, економіку і інші малозначні нюанси.